НЕДОЛЯ

                       Въ минуту жизни трудную

                       Тѣснится въ сердце грусть…

                                                   Лермонтовъ.

Дивлюся на небо та й думку гадаю:

Чому я не соколъ, чому не лjтаю?

Чому менj, Боже, Ти крилля не давъ?

Я бъ землю покинувъ и въ небо злjтавъ…

Далѐко, за хмари, подальше вjдъ свjту,

Шукать собj долj, на горе привjту,

И ласки у сонця, у зjрокъ прохать,

Й у свjтj ихъ яснjм себѐ покохать.

Бо долj ще з-малу кажусь я нелюбій;

Я наймjтъ у неи; хлопцюга приблудній:

Чужій я у долj, чужій у людей….

Хиба хто кохае нерjднихъ дjтей?...

Кохаюся лихомъ и щастя не знаю,

И гjрко безъ долj свjй вjкъ каратаю;

Й у гόрj спjзнавъ я, шо тjлькj одна

Далекое небо моя сторона…..

И на свjтj гjрко! – Якъ стане щѐ гjрше,

Я очи на небо – менj веселjше,

И въ думкахъ забуду, шо я сирота –

И думка далеко, висόко лjта!....

Такъ дайте же крилля, орлячого крилля!

Я землю покину – и на новосjлля

Орломъ бистрокрилимъ у небо польну

И въ хмарахъ вjдъ свjту на-вjкъ утону.