IV

       

   По небу блакитнjмъ очjма блукаю

Й за думкою думку туди я шпурляю,

Тону тамъ душею, тону там очима

Глибоко-глибоко помjжъ зjроньками;

Тону такъ глибоко, якъ камень той въ морj

Нj, – такъ гину въ небj, якъ в лютому горj:

Въ ёго темну пущу якъ канувъ ще з-малу.

Ось вjкъ доживаю – а дна не достану!

Ой, гjрко для серця такъ въ горj тонути,

Шо лучче бъ умерти вjдъ злои отрути,

Живцемъ серце вирвать – и се буде лехше,

И муки вjдъ сёго сто-разъ буде менше….

За те жъ лехко въ небj душею топиться,

И нjчью при зjркахъ слjзами облиться, –

Коли нjчь та мисяцъ твои слёзи бачуть

Й умjстj з тобою темнjють и плачуть.

Усюди все тихо й у серденьку тихо:

Его не тревоже нj думка нj лихо;

А тjльки кохае небесна музика,

И гарно колише вона ёго зтиха.

Душа моя въ небj якъ нjчь простяглася,

Въ високе роздолье змjею впилася –

И пъе-не-напьеться и серцемъ, очами

Той радости вволю, шо вишче надъ нами.

И самъ я не знаю: якая тò сила,

Такъ лехка для мèне – ажъ серденьку мила –

До дальнёго неба и серцемъ, очами

Менè приковала, мовъ тjми цjпами….

Цjпа сj не важкj, не тяжка неволя –

Багацько разъ лучче нjжъ людьськая воля;

Коли бъ було можно вjкъ въ неи зостаться –

Не здумавъ нjколи бъ до волj вертаться!

Дивлюсь – и не маю у сèбе той мочj,

Шо бъ вирвати зъ неба и душу и очj:

Бо дуже завидно ихъ въ небj кохання,

И горя найгjрше ихъ зъ небомъ розстання…

Та й те ще: якъ небо очами покину,

Душею, очами въ туманj загину –

То заразъ у мèне невjдома мука

Пjдступить пjдъ серце и серце застука…

 

                                       ==========

Використання матеріалів з сайту допускається в статтях, книгах та публікаціях з обов'язковим посиланням на сайт. Всі матеріали сайту можуть використовуватися виключно в некомерційних цілях і не повинні використовуватися для витягання прибутка.