СЛОВ`ЯНСЬК

[1]

Ось, ось Слов’янськ! моя родина!

Забилось серденько в грудях,

Пригнулись до землі коліна,

А очі плавають в сльозах!

Слов’янськ, Слов’янськ! як гарно ти

По річці Тору, по рівнині

Розкинув пишнії садки,

Квіти пахучі по долині

І так красуєшся собі!

Твої дівки цвітуть так мило,

Їх чорні брови, їх пісні –

По Україні перве диво

І перва слава для річей.

Нігде нема таких очей,

Які слов’янки мають очі:

І рання зірка на востоці

Навряд бува ясніша їх!

Ох! хто із хлопців молодих,

Який хоч раз на вас поглянув,

Покойно нічку досипав,

По вас, горюючи, не в’янув,

Не плакав нишком, не вздихав.

Ви всі на диво білолиці;

Як подивлюся я на вас,

Ви настоящі чарівниці;

І всякий раз, і всякий раз,

Коли слов’янка що промове,

Так і почується тобі,

Неначе вечером в діброві

Воркує горлиця собі;

А як вечірньою порою

В садочку пісню заведе –

Так до сліз нехотя і доведе,

І серце підорве журбою.

[2]

     Чи бачив хто слов’янськую дівчину?

     Чи чув коли, як річ вона веде,

     Жартуючи в веселую годину?

     Або тоді, як сонечко зайде

     І темрява почне томити очі,

     Чи лучилось чувать пісні дівочі

           І дослухатись, як вони,

           Так дуже, дуже жалібні,

Чарують Слов’янськ ввесь од краю і до краю,

Широко ллються там по горах, по садках,

А потім високо у небі затихають,

Чудесні, гарнії пісні. В яких містах

      Я не бував! од моря і до моря,

         Блукаючи, пройшов я світ.

      Чого не бачив я? А більше горя…

            Зате ж лучалось скільки літ

      На стороні чувать пісні чужії

У горах, нá морі і ніччю в тихім сні!

Бувало, і від них серденько дуже ниє;

Та все не те, що слов’янські пісні! –

Пісні козацькії і думки дідівськії!

Не раз чував я вас на березі Дніпра;

Тоді співали вас дівчата молодії…

Давним-давно минулась та пора;

Но ви урізались так глибоко у серце,

Що  здумаю про вас – і вернуться, як вперше,

Ті радості святі, які давно вплили,

В яких кохатися злі люди не дали…

     Коли ж почути вас лучиться,

То так душа моя від смути розболиться

        І горечком наллється через край,

Що в серці радості тоді хоть не питай.

     Кому немилі пісні на Вкраїні?

А дальше – ті козацькії пісні

         Пісень слов’янської дівчини!

Далеко небо од землі;

[3]

      Рай цілий радості і пекло мук –

      Пісні слов’янські, голос з того світа,

      Невідомий од серця і для серця гук,

      Душа дівоча без привіта!

             Коли б хто був в силáх

      Пекельні муки, радість рая

      В душі своїй зараз спізнать

      На світі сім, не замирая, –

      То і тоді на серці у того

      Все б менше горя, радості лягло,

      Ніж од пісень слов’янської дівчини.

      Я розболівся ввесь від муки, від кручини,

     Від радості й не знаю од чого,

         Почувши вас, пісні святії!

      Я знаю, в пору ту вже сонечко лягло

      Спочинути за гори крейдянії,

       І затихало все у полі, у садках,

      І смирно ніч лягала по долині,

А ясні зірочки засьяли в небесах,   

      Мов очі ті слов’янської дівчини….

      А тут і ви, мов з неба де, взялись,

Уперш заплакали, а далі затужили,

Вздихнули на горах, в дібровоньці занили,

А потім в далині музикой залились!

      Так, як безумна та в ночную пору,

      Розкинувши волосся по плечах,

           Біжить, летить з гори на гору,

      Тоска в душі, а сльози на очах;

То плаче на одній, то на другій сміється,

      А потім так затуже, так заллється,

        Неначе хочеться, бач, їй,

           Щоб все тужило з нею вмісті,

           Що є на небі, на землі!

Мов громом вдарений, так я стояв на місці,

       І слухав вас, і не розстався б з вами, –

            І як безумний горював…

       О, ні, замучений до сліз піснями,

           Я радість горем запивав.

Не зуздрів я, як ніч пройшла вже до півночі,

Як місяць молодий, вже вибившись із мочі,

Схиливши голову, на горах засипав,

А тільки чув, як голос пісні затихав

           Помалу-малу по долині,

           І з горем я тоді сказав:

      Простіть, пісні слов’янської дівчини!

[4]

             Далеко од родини

     І на чужій, немилій стороні

Брожу понурим я за краєм України

І думаю про вас, слов’янськії пісні.

        Один живу поміж чужими,

    Нігде собі привіта не найду;

Куди не повернусь, куди я не піду,

    Все я один із вами, жалібними,

  Як той туман, що повесні

  Лягає ранком по долині;

  Оттак від вас, слов’янськії пісні,

  Туманить горе на чужині

  Мене, журливого по Україні.

  Чим думаю про вас я більше,

   То тим на серці у мене

   Становиться все гірше, гірше,

     І я біжу у поле від нудьги,

          І там на волі, на просторі,

          Святі пісні, свою нудьгу

          Горам, долинам віддаю,

          А сам таким заллюся горем,

   Що аж ввесь світ покажеться мені

          Нудним, сумним, слізьми облитим;

          Темніше темної тюрми,

           В могилу бачиться заритим!

           Ох, тяжко жить на стороні:

           Для тебе тут усі чужії;

           Чужі дівки, чужі пісні,

           І ясне сонечко темніє.

           Чужа, далека сторона

           Мені давно вже опостила;

     По всякий час привітлива душа

Зове туди, де милая родина,

Уся в садках, та пишная така,

      Мов квіт в невідомій долині, –

І де пісні слов’янської дівчини

      Кохають серце козака!

      Туди я думку шлю і сльози!

      Коли ж, коли, великий Боже,

      Мене пошлеш на рідний край,

      Де мав я радість, мав я рай.

Використання матеріалів з сайту допускається в статтях, книгах та публікаціях з обов'язковим посиланням на сайт. Всі матеріали сайту можуть використовуватися виключно в некомерційних цілях і не повинні використовуватися для витягання прибутка.