ГЕЙ, ІВАНЕ, ПОРА

«Гей, Іване! пора

Нам сідлати коня

      І збиратись мерщій у дорогу…

Не близенький-бо світ:

Треба їхать за Дніпр,

      Помолившись, як водиться, Богу.

Не добра добувать,

Не ляхів воювать –

      А поїдемо ми по дівчину;

І із Польщі сюди

Ми її без біди

      Привеземо до нас, на Вкраїну...

Ще таких я очиць

Чорних, тманних, як ніч,

      І не бачив, і бачить не буду;

Щоб я був не козак,

Не лихий гайдамак,

      Як для себе її не добуду!..» –

«Гей, козаче, не їдь!

Не одна – сім там бід

      Жде тебе! – він йому відвічає. –

Бач, як кінь твій поник,

Мов в болоті кулик,

      І Барбос, наче вовк, завиває;

Та і серце моє

Чує лихо твоє:

      Бо воно від чогось все тоскує.

І недурно воно

Ниє тяжко давно:

      Ні, воно щось недобре віщує!»

Не потура на се козак

І на коня мерщій сідає,

Сказав «прощай!» – й чиркнув він так,

Як вітер по полю літає....

Минув Донець, минув Торець,

І степ’ю скаче по Самарі...

В пилі увесь, буцімто в хмарі,

Летить по Польщі молодець...

Мов вихор той летить та й дума:

Чи мила жде його, чи ні;

Чи весело живе, чи рюма,

А може, спить давно в землі;

Вік, може, гірко коротає:

Що день пройшов, що ніч пройде –

Вона сього від сліз не знає....

Мене зове, мене все жде!

«Ой, вітру-вітру! ти бистріш, –

Лети ж до милої скоріш:

Скажи ти їй, нехай не плаче!

Скажи, що милий близько скаче...

А ти, мій коню, як скоріш

Мене до милої примчиш,

Тобі за те я гарну збрую

В татар добуду золотую!..»