ГЕЙ, ІВАНЕ, ПОРА
«Гей, Іване! пора
Нам сідлати коня
І збиратись мерщій у дорогу…
Не близенький-бо світ:
Треба їхать за Дніпр,
Помолившись, як водиться, Богу.
Не добра добувать,
Не ляхів воювать –
А поїдемо ми по дівчину;
І із Польщі сюди
Ми її без біди
Привеземо до нас, на Вкраїну...
Ще таких я очиць
Чорних, тманних, як ніч,
І не бачив, і бачить не буду;
Щоб я був не козак,
Не лихий гайдамак,
Як для себе її не добуду!..» –
«Гей, козаче, не їдь!
Не одна – сім там бід
Жде тебе! – він йому відвічає. –
Бач, як кінь твій поник,
Мов в болоті кулик,
І Барбос, наче вовк, завиває;
Та і серце моє
Чує лихо твоє:
Бо воно від чогось все тоскує.
І недурно воно
Ниє тяжко давно:
Ні, воно щось недобре віщує!»
Не потура на се козак
І на коня мерщій сідає,
Сказав «прощай!» – й чиркнув він так,
Як вітер по полю літає....
Минув Донець, минув Торець,
І степ’ю скаче по Самарі...
В пилі увесь, буцімто в хмарі,
Летить по Польщі молодець...
Мов вихор той летить та й дума:
Чи мила жде його, чи ні;
Чи весело живе, чи рюма,
А може, спить давно в землі;
Вік, може, гірко коротає:
Що день пройшов, що ніч пройде –
Вона сього від сліз не знає....
Мене зове, мене все жде!
«Ой, вітру-вітру! ти бистріш, –
Лети ж до милої скоріш:
Скажи ти їй, нехай не плаче!
Скажи, що милий близько скаче...
А ти, мій коню, як скоріш
Мене до милої примчиш,
Тобі за те я гарну збрую
В татар добуду золотую!..»