ІВАН КУЧЕРЯВИЙ

1

У неділеньку раненько,

            Рано до схід сонця

Ой журилася Грициха,

            Сівши у віконця,

І смутними оченьками

            За Самар гляділа,

У те поле безконечне,

            Де Саур-могила.

З того краю далекого

            Сина сподівалась,

Не раз, не два, його ждучи,

            Слізьми умивалась.

Давно пішов з козаками

            У степ на татарів;

І немає об них вісті,

            Мов у воду впали.

Полетіли на врагових

            Сизими орлами,

Не дай Боже на чужині

            Лягти головами.

                    2

Не сон схилив головоньку

            На білії руки;

Ой упала, схилилася,

            Од тяжкої муки.

Ой згадавши вона сина,

            Мужика згадала;

Серце кров’ю облилося,

            Вона плакать стала.

Не год же він у неволі

            У польській Вкраїні:

Ще попався вражим ляхам

            При лихій годині,

У ту пору, в ту годину,

            Як Буш руйнували;

Відтіль взяли сердешного

            З грізними синами.

Ллються сльози з очей смутних,

            Як дощик той з хмари;

Лились довго, виливались,

             Потім перестали!

                    3

Не вій, вітре, не вій, буйний,

            На самарські лози,

Лучче повій на Грициху,

            Та звій з очей сльози, –

Та звій в Самар, нехай пливуть

            В море за водою,

Щоб сліз дарма не тратила

            Вона за дочкою.

Одпустила її з братом

            В далеку дорогу,

Аж на Дінець в Святі Гори,

            Помолиться Богу,

І жде її, не дождеться,

            А матері мука;

Чи хто стукне, чи хто грякне,

            Так серце й застука.

«О, крий Боже, голубоньку

            В дорозі від лиха …»

Та й здихнула тяжко, важко

            По дочці Грициха;

Бо скучно їй, одна дома,

            Ні з ким розмовляти

І нікому старесенькій

            Порадоньки дати.

                    4

Не все гудуть буйні витри,

            Не все стогне море;

Оттак в серці після лиха

            Не вік живе горе.

Настає свята година,

            Та свята минута:

В тую пору не наляже

            На серденько смута,

І на душі тихо стане,

            Як там під зірками;

Тоді, тоді невідоме

            Щось робиться з нами!

Душа, очі, наше серце

            Так і льнуть до неба;

Тоді чоловік спізнає,

            Що молиться треба!..

Довго, довго у віконця

            Грициха сиділа;

Потім встала, до образів

            Свічки посвітила,

Пред іконами святими

            Вона ниць упала,

За мужика і за дітей

            Молитися стала.

Єї печаль і молитва

            Богом принялася,

Бо там, в степу, за Самар’ю,

            Кура піднялася!...

Використання матеріалів з сайту допускається в статтях, книгах та публікаціях з обов'язковим посиланням на сайт. Всі матеріали сайту можуть використовуватися виключно в некомерційних цілях і не повинні використовуватися для витягання прибутка.