НЕБО
[1]
Дивлюся на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти криллів не дав?
Я землю б покинув і в небо злітав!
Далеко за хмари, подальше од світу,
Шукать собі долі, на горе привіту
І ласки у зірок, у сонця просить,
У світі їх яснім все горе втопить;
Бо долі ще змалу здаюся не любий,
Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;
Чужий я у долі, чужий у людей:
Хіба ж хто кохає нерідних дітей?
Кохаюся лихом, привіту не знаю,
І гірко, і марно свій вік коротаю;
І в горі спізнав я, що тільки одна –
Далекеє небо – моя сторона.
І нá світі гірко; як стане ще гірше,
Я очі на небо, – мені веселіше!
І в думках забуду, що я сирота,
І думка далеко, високо літа.
Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,
Я землю б покинув, і на новосілля
Орлом бистрокрилим у небо польнув,
І в хмарах навіки од світа втонув!
[2]
По небу блакитнім очима блукаю,
За думкою думку туди посилаю;
Тону там душею, тону там очами
Глибоко, глибоко поміж зіроньками.
Тону так глибоко, як камінь той в морі,
Ні! так гину в небі, як в лютому горі;
В його темну пропасть я кинувся змалу;
Ось стільки прожив я, а дна не достану.
Ой гірко для серця так в горі тонути,
Що лучче б умерти од злої отрути,
Живцем серце вирвать, – і се буде легше,
І муки від сього сто раз буде менше.
Зате ж легко в небі душею топитись
І ніччю при зірках сльозами залитись;
Коли ніч та місяць твої сльози бачуть
І вмісті з тобою темніють і плачуть,
Скрізь, Боже, як тихо, і в серденьку тихо,
Його не тривоже ні думка, ні лихо,
А тілько кохає небесна музика,
І легко колише вона його стиха.
Душа моя в небі, як ніч, простяглася,
Глибоко, глибоко змією впилася,
І п’є не нап’ється і серцем, й очами
Тій радості вволю, що вище над нами.
І сам я не знаю, якаясь-то сила,
Так легка для мене і серденьку мила,
К далекому небу і серцем, й очами
Мене приковала, мов тими цепами.
Цепи сі не тяжкі, не тяжка неволя,
Багацько раз лучче, чим людськая доля.
Коли б було можна вік в неї зостатись,
Не здумав ніколи б додому вертатись.
Дивлюсь, а не маю тії в себе мочі,
Шоб вирвати з неба і душу, і очі:
Бо дуже завидне їх в небі кохання,
І горя найгірше із ним розставання;
Бо знаю: як небо очима покину,
Душею у горі, в тумані загину, –
То зараз у мене невідома мука
Підступить під серце, і серце застука!
[3]
Схилившись на руку, дивлюся я
В вечірнє крáйнебо далеко і глибоко.
І чую: проситься душа моя
Туди, де потонуло в хмарах око.
І тьохка серце у мене,
А в очіх темно, темно, мутно…
Чого ж в душі становиться так смутно,
Коли дивлюсь, вечірнє небо, на тебе?
Покрите хмарами, мов хвилями те море,
Що ти там мовиш в вишині?
Чи перші радості, чи тяжке горе
Ти шлеш самотному мені?
Чого твоя журлива мова
Моїй душі недовідома?
І мова ся, й велика річ
Для мене темна так, мов тая ніч.
Ти, може, мовиш те, що так, як хмари
Покрили, крайнебо, краси твої,
Так потемніють дні мої
Без радості і від людської кари?
І те, що мій сирітський слід
Заллється на світі сльозами,
А доля зла, і хмари бід
На бідну голову посиплються громами?
Тебе я не пойму, як і того, що буде,
А тільки важко так мені,
Неначе небо все і хмари ті
Мені схилилися на груди.