НЕБО

[1]

Дивлюся на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, ти криллів не дав?

Я землю б покинув і в небо злітав!  

Далеко за хмари, подальше од світу,

Шукать собі долі, на горе привіту

І ласки у зірок, у сонця просить,

У світі їх яснім все горе втопить;

Бо долі ще змалу здаюся не любий,

Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;

Чужий я у долі, чужий у людей:

Хіба ж хто кохає нерідних дітей?

Кохаюся лихом, привіту не знаю,

І гірко, і марно свій вік коротаю;

І в горі спізнав я, що тільки одна –

Далекеє небо – моя сторона.

І нá світі гірко; як стане ще гірше,

Я очі на небо, – мені веселіше!

І в думках забуду, що я сирота,

І думка далеко, високо літа.

Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,

Я землю б покинув, і на новосілля

Орлом бистрокрилим у небо польнув,

І в хмарах навіки од світа втонув!

[2]

По небу блакитнім очима блукаю,

За думкою думку туди посилаю;

Тону там душею, тону там очами

Глибоко, глибоко поміж зіроньками.

Тону так глибоко, як камінь той в морі,

Ні! так гину в небі, як в лютому горі;

В його темну пропасть я кинувся змалу;

Ось стільки прожив я, а дна не достану.

Ой гірко для серця так в горі тонути,

Що лучче б умерти од злої отрути,

Живцем серце вирвать, – і се буде легше,

І муки від сього сто раз буде менше.

Зате ж легко в небі душею топитись

І ніччю при зірках сльозами залитись;

Коли ніч та місяць твої сльози бачуть

І вмісті з тобою темніють і плачуть,

Скрізь, Боже, як тихо, і в серденьку тихо,

Його не тривоже ні думка, ні лихо,

А тілько кохає небесна музика,

І легко колише вона його стиха.

Душа моя в небі, як ніч, простяглася,

Глибоко, глибоко змією впилася,

І п’є не нап’ється і серцем, й очами

Тій радості вволю, що вище над нами.

І сам я не знаю, якаясь-то сила,

Так легка для мене і серденьку мила,

К далекому небу і серцем, й очами

Мене приковала, мов тими цепами.

Цепи сі не тяжкі, не тяжка неволя,

Багацько раз лучче, чим людськая доля.

Коли б було можна вік в неї зостатись,

Не здумав ніколи б додому вертатись.

Дивлюсь, а не маю тії в себе мочі,

Шоб вирвати з неба і душу, і очі:

Бо дуже завидне їх в небі кохання,

І горя найгірше із ним розставання;

Бо знаю: як небо очима покину,

Душею у горі, в тумані загину, –

То зараз у мене невідома мука

Підступить під серце, і серце застука!

[3]

     Схилившись на руку, дивлюся я

В вечірнє крáйнебо далеко і глибоко.

      І чую: проситься душа моя

      Туди, де потонуло в хмарах око.

             І тьохка серце у мене,

             А в очіх темно, темно, мутно…

Чого ж в душі становиться так смутно,

Коли дивлюсь, вечірнє небо, на тебе?

Покрите хмарами, мов хвилями те море,

Що ти там мовиш в вишині?

Чи перші радості, чи тяжке горе

Ти шлеш самотному мені?

Чого твоя журлива мова

Моїй душі недовідома?

І мова ся, й велика річ

Для мене темна так, мов тая ніч.

Ти, може, мовиш те, що так, як хмари

Покрили, крайнебо, краси твої,

Так потемніють дні мої

Без радості і від людської кари?

І те, що мій сирітський слід

Заллється на світі сльозами,

А доля зла, і хмари бід

На бідну голову посиплються громами?

Тебе я не пойму, як і того, що буде,

А тільки важко так мені,

Неначе небо все і хмари ті

Мені схилилися на груди.