Поетична спадщина / Поэтическое наследие

Ось, ось Славьянск! моя родúна!

Забuлось серденько в грудях,

Прuгнулuсь до земли колина,

А очи плавають в сльозах!

Славьянск, Славьянск! як гарно тu

По ричци Тору, по ровнuни

Розкuнув пuшнии садкu,

Квитu пахучи по долuни,

И так красуєшся соби!

Твои дивкu цвитуть так мuло,

Их чорни бровu, их писни

По Украѝни перве дuво,

И перва слава для ричей.

Нигде нема такuх очей,

Яки Славьянкu мають очи:

И раньня зѝрка на востоци

Навряд бува ясниша их!

Ох! Хто из хлопцив молодuх,

Якuй хоч раз на вас поглянув,

Покойно нѝчку досuпав,

По вас горюючu не вьянув,

Не плакав нuшком, не вздuхав.

Вu вси на дuво билолuци;

Як подuвлюся я на вас,

Вu настоящи чарѝвнuци;

И всякuй раз, и всякuй раз,

Колu Славьянка що промове,

Так и почується тоби

Неначе вечером в диброви

Воркує горлuця соби;

А як вечѝрньою порою

В садочку писню заведе, –

Так дò-слѝз нèхотя и доведе,

И сердце пидорве журбою.

==

Чи бачuв хто славьянськую дивчuну?

Чи чув колu, як рич вона веде,

Жартуючu в веселую годuну?

Або тоди, як сонечко зайде,

И темрява почне томuтu очи,

Чи лучuлось чувать писни дивочи,

И дослухатuсь, як вонu,

Так дуже, дуже жалѝбни,

Чарують Славьянск ввесь, од краю и до краю,

Шuроко льються там по гòрах, по садках,

А потим вuсоко у неби затuхають

Чудесни, гарнии писни. В якuх мистах

Я не бував! Од моря и до моря,

Блукаючи, пройшов я свит.

Чого не бачuв я? А бильше горя…..

За те-ж лучалось скилькu лит

На сторони чувать писни чужии

У горах, нà-мори и нѝччю в тuхим сни!

Бувало и вѝд них серденько дуже ниє;

Та все не те, що славьянськи писни! –

Писни козацькии и думкu дидивскии!

Не раз чував я вас на бèрези Днипра;

Тоди спивалu вас дивчата молодии….

Давнuм-давно мuнулась та пора;

Но вu уризалuсь так глuбоко у сердце,

Що здумаю про вас, и вернуться як вперше

Ти радостu святи, яки давно вплили,

В якuх кохатися зли людu не далu…

Колu-ж почутu вас лучuться,

То так душа моя вѝд смутu розболuться

И горечком нальється через край,

Що в сердци радостu тоди хоть не пuтай.

Кому немuли писни на Вкраѝни?

Далеко небо от земли;

А дальше ти козацкии писни

Писень славьянськои дивчuнu!

==

Рай цилuй радостu и пекло мук,

Писни славьянськи, голос з того свита,

Невидомuй од сердця и для сердця гук,

Душа дивоча без прuвита!

Колu-б хто був в сuлàх

Пекельни мукu, радисть рая

В души своий зараз спѝзнать

На свити сим, не замѝрая;

То и тоди на сердци у того

Все-б менше горя, радостu лягло,

Ниж од писень славьянськои дивчuнu.

Я розболився ввесь вѝд мŷкu, вѝд кручuнu,

Вѝд радости й не знаю од чого,

Почувшu вас, писнѝ святии!

Я знаю, в пору ту вже сонечко лягло

Спочuнутu за горu крейдянии,

И затuхало все у поли, у садках,

И смuрно нѝч лягала по долuни,

А ясни зѝрочки засьялu в небесах,

Мов очи-ти славьянськои дивчuнu….

А тут и ви мов з неба де взялuсь,

Уперш заплакалu, а дали затужuлu,

Вздuхнулu на горах, в дибровонци занuлu,

А потим в далuнѝ музúкой залuлuсь!

Так як безумна-та в ночную пору,

Роскuнувшu волосься по плечàх,

Бижuть, летuть з горu на гору,

Тоска в души, а сльозu на очях;

То плаче на одний, то на другий смиється,

А пòтим так затуже, так зальється,

Неначе хочеться бач ий,

Щоб все тужило з нею вмисти,

Що є на неби, на земли!

Мов громом вдаренuй, так я стояв на мисти,

И слухав вас, и не розстався-б з вамu, –

И як безумнuй горював….

О, ни, замученнuй до слѝз писнямu,

Я радѝсть горем запuвав.

Не зуздрив я, як нѝч пройшла вже до пѝвночи,

Як мисяць молодuй вже вuбuвшись из мочи,

Схuлuвшu голову, на горах засuпав,

А тилькu чув, як голос писни затuхав,

По-малу-малу по долини,

И з горем я тоди сказав:

Простить, писни славьянськои дивчuнu!

==

Далеко од родúнu

И на чужий немuлий сторони

Брожу понурuм я, за краєм Украинu,

И думаю про вас, славьянськии писни.

Одuн жuву помиж чужuмu,

Нигде соби прuвита не найду;

Кудu не повернусь, кудu я ни пиду,

Все я одuн из вамu жалибнuмu,

Як той туман, що по весни

Лягає ранком по долuни;

От-так вѝд вас, славянскии писни,

Туманuть горе на чужuни

Мене журлuвого по Украини.

Чuм думаю про вас я бильше;

То тuм на сердци у мене

Становuться все гирше, гирше,

И я бижу у поле вѝд нудьгu,

И там на воли, на простори,

Святи писни, свою нудьгу

Горам, долuнам вѝддаю:

А сам такuм зальюся горем,

Що аж ввесь свит покажеться мени

Нуднuм, сумнuм, слѝзьмu облuтuм;

Темнише темнои тюрмu,

В могuлу бачuться зарuтuм!

Ох, тяжко жuть на сторони:

Для тебе тут уси чужии;

Чужи дивкu, чужи писнѝ,

И ясне сонечко темниє.

Чужа, далека сторона

Мени давно вже опостuла;

По всякuй час прuвитлuва душа

Зове тудu, де мuлая родuна;

Уся в садках, та пuшная така,

Мов квит в невидомий долuни, –

И де писни славьянськои дивчuнu

Кохають сердце козака!

Тудu я думку шлю и сльозu!

Колu-ж, колu, велuкuй Бόже,

Мене пошлеш на рѝднuй край,

Де мав я радѝсть, мав я рай.