Дивлюсь я на небо

Поетична спадщина / Поэтическое наследие

Украинскій новорочник «Снjпъ», 1841 р. (Видавець Олександр Корсун)

Недоля

Въ минуту жизни трудную

Тѣснится въ сердце грусть…

Лермонтовъ.

 

Дивлюся на небо та й думку гадаю:

Чому я не соколъ, чому не лjтаю?

Чому менj, Боже, Ти крилля не давъ?

Я бъ землю покинувъ и въ небо злjтавъ…

Далѐко, за хмари, подальше вjдъ свjту,

Шукать собj долj, на горе привjту,

И ласки у сонця, у зjрокъ прохать,

Й у свjтj ихъ яснjм себѐ покохать.

Бо долj ще з-малу кажусь я нелюбій;

Я наймjтъ у неи; хлопцюга приблудній:

Чужій я у долj, чужій у людей….

Хиба хто кохае нерjднихъ дjтей?…

Кохаюся лихомъ и щастя не знаю,

И гjрко безъ долj свjй вjкъ каратаю;

Й у гόрj спjзнавъ я, шо тjлькj одна

Далекое небо моя сторона…..

И на свjтj гjрко! – Якъ стане щѐ гjрше,

Я очи на небо – менj веселjше,

И въ думкахъ забуду, шо я сирота –

И думка далеко, висόко лjта!….

Такъ дайте же крилля, орлячого крилля!

Я землю покину – и на новосjлля

Орломъ бистрокрилимъ у небо польну

И въ хмарахъ вjдъ свjту на-вjкъ утону.

Вечірніи дзвінъ

Якъ всумерки вечjрнjй дзвjнъ

Пjдъ тманнjй вечjръ сумно дзвонить,

Якъ зъ вjтромъ въ полj плаче вjнъ,

Въ дубровоньцj якъ тяжко стогнеть –

Тодj душа моя болить:

Вjдъ смути плàчу по невjрнjй;

А думка все туди летить,

Дè впершъ почувъ я дзвjнъ вечjрнjй…

Дè вперше так я полюбивъ

Поля привjльнj, та дуброви,

Дè вперше свjтъ и радjсть вздрjвъ,

Та карj очj й чорнj брови…

Проснеться все въ душj тодj, –

Вечjрнjй дзвjнъ усе розбуде!

Слеза пробъе, и вjдъ нудьги

Душа всj радостj забуде…..

О, тяжкій, дзвоне, твjй привjтъ

Тому, хто милои не мае:

Душа болить и меркне свjтъ;

А серце пуще занивае…

Смута

Чого ты , козаче, чого ты, бурлаче –

Якъ вjтеръ осjннjй въ дубровj заплаче,

Головоньку склонишъ, слjзьми обjльешся,

Вjдъ горя, вjдъ смути у поле плетешся?

Хиба ж ти, козаче, изъ вjтромъ здружився,

Шо вjтеръ заплакав, а ти зажурився?

Хиба тобj нj-з-кjмъ дjлитися горемъ,

Як тjлькj шо зъ вjтромъ, якъ тjлькj шо зъ полемъ?

Хиба жъ хто руйнуе козацськую волю?

Хиба жъ помарнjло у чистому полю?

Зхотjлось гуляти – багацько простору

Вjдъ чорного Бугу до тихого Тору.

Чого твои очj, – такj яснj очj,

Якъ зjрькj вкраинськj о-самjй пjвночj,

Слjзами нальються, якъ глянуть на гори

Дè сонечко красне сjдае у морj?

Ой, мабуте мила твоя тамъ витае,

Де сонечко ясне за гори сjдае!

Ой, мабуте, хлопче, недòбра та мила,

Шо хлопця на-вjкj безъ жалю згубила!

Якъ орлиця в лjсj весною воркуе,

Чого твое серце, козаче, сумуе?

Чого воно тихне, либонь умирае,

Коли соловейко въ садку заспjвае?

Якъ наши дjвчата смеркомъ коло хати

Зачнуть-собj гарно спjванки спjвати, –

Чого ти, козаче, тодj не спjваешъ,

А тjлькj шо нишкомъ слjзкj утираешъ?

Хиба жъ тобj жити на свjтj не мило,

Шо очj померкли, а личко змарнjло?…

Закинь же, козаче, за гору кручину –

Вона ужене бо тебè въ домовину.

«Не кину кручини!, козакъ вjдвjчае,

Нехай болить серце, нехай изнивае!

Тодj тjлькj, братцj всю смуту покину,

Коли ляхъ поганій покине Вкраину.»

По небу блакитнім очіма блукаю

По небу блакитнjмъ очjма блукаю

Й за думкою думку туди я шпурляю,

Тону тамъ душею, тону там очима

Глибоко-глибоко помjжъ зjроньками;

Тону такъ глибоко, якъ камень той въ морj –

Нj, – такъ гину въ небj, якъ в лютому горj:

Въ ёго темну пущу якъ канувъ ще з-малу.

Ось вjкъ доживаю – а дна не достану!

Ой, гjрко для серця такъ въ горj тонути,

Шо лучче бъ умерти вjдъ злои отрути,

Живцемъ серце вирвать – и се буде лехше,

И муки вjдъ сёго сто-разъ буде менше….

За те жъ лехко въ небj душею топиться,

И нjчью при зjркахъ слjзами облиться, –

Коли нjчь та мисяцъ твои слёзи бачуть

Й умjстj з тобою темнjють и плачуть.

Усюди все тихо й у серденьку тихо:

Его не тревоже нj думка нj лихо;

А тjльки кохае небесна музика,

И гарно колише вона ёго зтиха.

Душа моя въ небj якъ нjчь простяглася,

Въ високе роздолье змjею впилася –

И пъе-не-напьеться и серцемъ, очами

Той радости вволю, шо вишче надъ нами.

И самъ я не знаю: якая тò сила,

Такъ лехка для мèне – ажъ серденьку мила –

До дальнёго неба и серцемъ, очами

Менè приковала, мовъ тjми цjпами….

Цjпа сj не важкj, не тяжка неволя –

Багацько разъ лучче нjжъ людьськая воля;

Коли бъ було можно вjкъ въ неи зостаться –

Не здумавъ нjколи бъ до волj вертаться!

Дивлюсь – и не маю у сèбе той мочj,

Шо бъ вирвати зъ неба и душу и очj:

Бо дуже завидно ихъ въ небj кохання,

И горя найгjрше ихъ зъ небомъ розстання…

Та й те ще: якъ небо очами покину,

Душею, очами въ туманj загину –

То заразъ у мèне невjдома мука

Пjдступить пjдъ серце и серце застука…

Гей, Іване! Пора

«Гей, Иване! пора

Намъ сjдлати коня

И збиратись мерщj удорогу…

Неблизенькjй бо свjтъ:

Треба jхать за Днjпръ,

Помолившись, якъ водиться, Богу.

Не добра добувать,

Не ляхjвъ воювать –

А поjдемо ми по дjвчину;

И изъ Польщj сюди

Ми jи безъ бjди

Привеземо до насъ, на Вкраину…..

Ще такихъ я очjць

Чорнихъ, тманнихъ якъ нjчь,

И не бачивъ, и бачить не буду;

Шо бъ я бувъ не козакъ,

Не лихій гайдамакъ –

Якъ для себе jи не добуду!…»

– Гей, козаче, не jдь!

Не одна – сjмъ тамъ бjдъ

Жде тебе! – вjнъ ёму вjдвjчае:

– Бачъ, якъ кjнь твjй поникъ,

Мовъ въ болотj куликъ,

И Барбосъ, наче вовкъ, завивае;

Та и серце мое

Чуе лихо твое:

Бо воно вjдчогось все тоскуе,

И недурно воно

Ніе тяжко давно:

Нj, воно шось недобре вjщуе! –

==========

Не потура на се козакъ

И на коня мерщj сjдае,

Сказавъ «прощай!» – й чиркнувъ вjнъ такъ,

Якъ вjтер по полю лjтае….

Минувъ Донець, минувъ Торець,

И степъю скаче по Самарj….

Въ пилj уввесь, буцjм-то въ хмарj,

Летить по Польщj молодець….

Мовъ вихоръ той летить, та й дума:

Чи мила жде ёго, чи нj;

Чи весело живе, чи рюма,

А може спить давно въ землj;

Вjкъ, може, гjрко каратае:

Шо день пройшовъ, шо нjчь пройде –

Вона сёго вjдъ слjзъ не знае….

Мене зове, мене все жде!

«Ой, вjтру-вjтру! Ти бистрjшъ –

Лети жъ до милои скорjшъ:

Скажи ти jй, нехай не плаче!

Скажи, шо милій близько скаче…..

А ти, мjй коню, якъ скорjшъ

Мене до милои примчишъ:

Тобj за те я гарну збрую

В татаръ добуду золотую!…»

Брови

Ой, бjда менj, бjда

Зъ чорними бровами!

Ой, куда менj, куда

Дjватися зъ вами?!

Часто, часто въ горj я

Долю проклинаю:

Вjдчогό жъ бjда моя? –

Чорнj брови маю!

Брови, брови! Въ радjсть ви

Рjднимъ и чужому;

Тjлькj горечко вjдъ васъ

Менj, молодому!

Охъ, наскучила менj

Вкрай за брови плата:

Тjлькj з хати – тутъ гляди

Дѐ взялись дjвчата!

И безъ горя – горе тутъ

Вродиться зъ тоскою,

Якъ дjвчатонька почнуть

Жартувать зъ тобою!

Охъ, дjвчатонька, менѐ

Ваша ласка муче!

Молодого зажене

У лjса дремучj!

Не люблю я васъ за те,

Шо въ васъ тjлькj й мови:

Шо у мене-козака

Дуже чорнj брови….

Знайте жъ, милj, не для васъ

Рjднj я кохаю,

Не для васъ я жодній часъ

Кудрj завиваю!

Е у мене-козака

Не по-васъ голубка:

Пишна, гарная така…..

То козацська Думка.

Побjжу жъ я вjдъ дjвчатъ

Далеко за гори,

Заховаю я вjдъ ихъ

Нещасливи брови.

Тамъ, на горахъ в вишинj,

Зъ вjтром закочую;

Чорнj кудроньки мои

Зjркамъ подарую;

В небо яснее влюблюсь

Мовъ въ тую дjвчину;

Горем зъ вjтром подjлюсь

Въ буйную годину;

Серденько мое вjддамъ

Лютому я звjрю,

И до гроба я дjвкамъ

Щире не повjрю…..

Тjлькj все жъ таки бjда

Зъ чорними бровами!…

Ой, куда жъ менj, куда

Дjватися зъ вами?!…

Туди мои очі

Туди мои очj, туди моя думка,

Де ти живешъ, Галю, сердешна голубка!

Одъ раннёго-ранку до пjзнёи ночи

Я плачу безъ тебе, и виплакавъ очj:

А ти мого горя не чуешъ й не знаешъ!…

Ой, якъ болить серце, якъ тѐбе згадаешъ!!

Дармẚ пъялю очj далеко за гори:

Коханки не бачу! – за те жъ люте горе,

Мовъ тая гадюка, коло серця въеться…..

Ой, якъ ёму тяжко! Ой, якъ воно бъеться!!

Дарма топлю очj въ край-небо блакитне:

Усjм воно ясне, ласкаве, привjтне;

По ёму такъ пишно марній мjсяцъ бродить

И тисячи-тисячъ за имъ зjрокъ ходить…..

Вjдъ ёго жъ на мене недолею вjе!

Якъ гляну въ край-небо – серденько заніе,

Останнюю радjсть вjдъ мене одгонить,

Туманить очjцj, горемъ душу томить:

Бо тамъ, за горою, дѐ зjронька сяе, –

Бо тамъ моя мила-голубка витае;

Закрилась вjдъ мене и небомъ, горами –

А я тут зостався зъ тоскою, зъ слjзами!…

Туди жъ мои очj, туди жъ моя думка

Де ти живешъ, Галю, сердешна голубка!…

Украинскій новорочник «Снjпъ», 1841 г. (Видавець Олександр Корсун) Украинскій литературный сборникъ «Молодикъ» на 1843г. (Видавець Іван Бецький)

Вечир

Зхилившись на руку, дивлюся я

Въ вечѝрне край-небо далеке и глыбоке,

И чую – проситься душа моя

Туды, де потонуло въ хмарахъ око.

=

И техка серце у мене;

И въ очах стане темно, мутно;

Чого въ душѝ моій такъ зразу смутно,

Якъ подивлюсь, вечѝрне небо, на тебе?

=

Покрыте хмарами, мовъ хвилями те море,

Що нишкомъ мовишь въ тишинѝ?

Чи радѝсть першую, чи тяжке горе

Ты шлешъ самотному менѝ?

Чого, скажи, твоя журлива мова

Моій душѝ недовѝдома?

И мова ся, и ся велика рѝчь –

Для мене темна такъ, – мовъ тая нѝчь!

Ты, може, мовишъ те, що такъ якъ хмары

Покрыли, край-небо, красы твои,

Такъ потемнѝють днѝ мои

Безъ радощѝвъ и вѝдъ людськои кары?

А може те, що мій сирѝтській слѝдъ

Зальеться на свѝтѝ слѝзою,

А доля зла и хмары бѝдъ

Ударють грѝмомъ надо мною?

Тебе я не пойму, й того, що дальше буде;

А тѝлькѝ тяжко такъ менѝ,

Неначе небо се и хмары сѝ

Минѝ схилилися на груди!

М. Петренко.

Батьківська могила

Покинувъ насъ и нашу матиръ;

Скажи, на що въ далекій сторонѝ,

Безъ рѝдныхъ слѝзъ, в чужій землѝ,

Ты лѝгъ, мій милый тату, спати?

До дому я гулять прійшовъ,

Дивлюся – плачуть дѝти, мати;

Такъ я залився, та й пѝшовъ

Тебе, мій батечку, шукати.

Иду, горюючи, иду,

Шукати батькѝвську могилу;

А де іи самотную найду –

Такъ тамъ заляжу, тай загину.

Тамъ очѝ высушу мои

Слѝзьми, та тяжкимъ горемъ сына,

Та такъ, якъ высохла твоя могила,

Безъ рѝдныхъ слѝзъ на сторонѝ.

Иду одинъ, все полемъ, полемъ;

Кругомъ мовчить и небо, и земля;

И тѝлки нищечкомъ душа моя

Пѝдъ часъ слёзами заговорить.

Якъ подивлюсь очима я

Туды, далеко, ажъ за горы,

То такъ и чую: вѝдтѝля

Зоветь мене яке-сь-то горе.

Знакоме горе те минѝ;

То голосъ батька изъ могилы!

Охъ, колибъ крылья сиротѝ –

Орломъ полынувъ бы що-силы.

О нѝ! я бъ зъ вѝтромъ полетѝвъ

До тебе, тату, на чужину,

И такъ бы плакавъ, такъ туживъ,

Шукаючи твою могилу!

А хто бездольного мене

Туды до тебе доведе

Поплакать дуже – дуже гѝрко,

И слѝзъ сирѝтськихъ вылить стѝльки,

Щобъ ажъ втопить могилоньку твою!

Помѝжъ могилами чужими

Чи хто покаже сиротѝ,

Де полягли твои кѝстки,

Де доля сиротъ мерла зъ ними?

О, вѝдъ людей сёго не жды!

Бо надъ могилою чужою

Чужимъ не плакать сиротою,

Не выливати гѝркихъ слѝзъ!

Одно, одно сирѝтське горе

Покаже певно и промове,

Де ты безъ прокѝду заснувъ!

М. Петренко.

Альманах «Южный русскій зборникъ», 1848 г. (Видавець Амвросій Метлинський)

Петренко биография

Петренко, Михайло Николаевичъ, родился въ 1817 году, и, большею частію, проживалъ и узналъ языкъ и бытъ народный въ городѣ Славянскѣ и его окрестностяхъ, Изюмскаго Уѣзда; окончилъ курсъ ученія въ 1841 году въ Харьковском Университетѣ, и потомъ опредѣлился на службу по гражданскому вѣдомству. Кромѣ напечатанных здѣсь сочиненій написалъ еще оперу, нигдѣ не напечатанную; – первыя же стихотворенія его напечатаны въ украинскомъ литературномъ сборникѣ: Молодикъ на 1843 годъ. – Издатель.

Думи мои

Думu мои, думu мои,

Де вu подивалuсь,

На що мене покuнулu,

Чому одцуралuсь?

Покuнулu, загuнулu

Десь-то за морямu;

Не вuмолю, не вuплачу

Словом, ни сльозамu …

Не видаю и не знаю

Де-б-то вас шукатu;

Пиду, стану на край свита,

Буду вас гукатu;

Чи вu в мори з буйнuм витром

Збuваєте хвuли;

Чи з морем спиваєте

Писни жалистлuви?

Чи по скелям, по безкедам

Блукаєте з дуру,

Чи з панами вельможнuмu

Гадаєте думу?

Потаскалuсь, поблукалu,

Пора вам до дому;

Скучно мени, сумно мени

Без вас, молодому!

Чи вu в неби над зѝркамu

Шукаєте доли,

Чи де в хати заглядилuсь

На чорнии бровu?

Знаю, знаю, мои думu,

Ви до их охочи;

Милуєте чорни бровu,

Цилуєте очи!

Думu мои давни, люби,

Думu мои мuли!

Прuбувайте, прuлѝтайте,

Мои жалистлuви!

Покuнула мене доля,

Покuнулu людu;

На що-ж мене покuнулu

Думu мои, думu!

Небо

Дuвлюся на небо, та й думку гадаю,

Чому я не сокил, чому не лѝтаю,

Чому мени, Боже, ти крuльлив не дав?

Я землю-б покuнув и в небо злѝтав!

Далеко за хмарu, подальше од свиту,

Шукать соби доли, на горе прuвиту,

И ласкu у зѝрок, у сонця просuть,

У свити их ясним все горе втопuть;

Бо доли ще з-малу здаюся не любuй,

Я наймuт у неи, хлопцюга прuблуднuй;

Чужuй я у доли, чужuй у людей:

Хиба-ж хто кохає нерѝднuх дитей?

Кохаюся лuхом, прuвиту не знаю,

И гирько, и марно свѝй вик каратаю,

И в гори спѝзнав я, що тилькu одна –

Далекеє небо – моя сторона.

И нẚ-свити гирько; як стане ще гирьше,

Я очи на небо, мени веселише!

И в думках забуду, що я сuрота,

И думка далеко, вuсоко лѝта.

Коли-б мени крuльля, орлячи ти крuльля,

Я землю-б покuнув, и на новосѝльля

Орлом бuстрокрuлuм у небо польнув,

И в хмарах навикu од свита втонув!

==

По небу блакuтним очuма блукаю,

За думкою думку тудu посuлаю;

Тону там душею, тону там очамu,

Глuбоко, глuбоко помиж зѝронькамu.

Тону так глuбоко, як камень той в мори,

Ни! так гuну в неби, як в лютому гори:

В його темну пропасть я кuнувся змалу;

Ось скилькu прожuв я, а дна не достану;

Ой, гирько для сердця так в гори тонутu,

Шо лучше-б умертu од злои отрутu, –

Жuвцем сердце вuрвать, и се буде легше,

И мукu вѝд сього сто раз буде менше.

За те-ж легко в неби душею топuтись,

И нѝччю прu зѝрках сльозамu залuтuсь;

Колu нѝч та мисяць твои сльозu бачуть,

И вмисти з тобою темниють и плачуть,

Скризь, Боже, як тuхо, и в серденьку тuхо,

Його не тревоже ни думка, ни лuхо;

А тильки кохає небесна музuка,

И лèгко колuше вона його зтuха.

Душа моя в неби як нѝч простяглася,

Глuбоко, глuбоко змиєю впuлася,

И пье-не-напьється и сердцем, й очамu

Тuй радѝстu в волю, що вuще над намu.

И сам я не знаю, якаясь-то сuла,

Так легка для мене и серденьку мuла,

К далекому небу и сердцем, й очамu

Мене прuковала, мов тuмu цепамu.

Цепа си не тяжки, не тяжка неволя;

Багацько раз лучше чuм людськая доля.

Коли-б було можно вик в неи зостатuсь,

Не здумав никòлu-б додòму вертатuсь.

Дuвлюсь, а не маю тuи в себе мочи,

Шоб вuрватu з неба и душу, и очи:

Бо дуже завuдне их в неби коханьня,

И горя найгирше из нuм розставаньня;

Бо знаю, як небо очuма покuну,

Душею у гори, в тумани загuну, –

То зараз у мене невидома мука

Пидступuть пид сердце, и сердце застука!

==

Схuлuвшuсь на руку, дuвлюся я

В вечирнє крẚйнебо далеко и глuбоко,

Ѝ чую, просuться душа моя

Тудu, де потонуло в хмарах око.

И тьохка сердце у менѐ,

А в очих темно, темно, мутно…

Чого-ж в души становuться так смутно,

Колu дuвлюсь, вечѝрнє небо, на тебѐ?

Покрuте хмарамu, мов хвuлямu те море,

Що тu там мовuш в вuшuни?

Чи перши радостu, чи тяжке горе

Тu шлеш самотному мени?

Чого твоя журлuва мова

Моий души недовидома?

И мова ся, й велuка рич

Для мене темна так, мов тая нѝч.

Тu, може, мовuш те, що так як хмарu

Покрuлu, крẚйнебо, красu твои,

Так потемниють дни мои

Без радостu и вѝд людськои карu?

И те, що мѝй сuрѝтськuй слид

Зальється на свити сльозамu,

А доля зла, и хмарu бид

На бидну голову посuплються громамu?

Тебе я не пойму, як и того, що буде,

А тилькu важко так мени,

Неначе небо все и хмарu ти

Мени схuлuлuся на грудu.

Весна

Весна, весна, годuна мuла,

Як гарно тu, як пuшно тu

Долuнu, горu заселuла,

Скрѝзь-скрѝзь розкuнула квити:

Усе кругом зазеленило!

Чого-ж очам моим немuло

Дивuтuся на Божuй свит?

У мене серденько болuть,

А сльози нuжуться на вии!

Се от того, що бач лита мои,

Ще раннии та молодии

Не бачuлu, не чуялu веснu!

О Боже, Боже милостuвuй!

Якuй соби я несчастлuвuй…

Навряд на свити є таки.

На що-ж мени си чорни кудри,

Яки так вьються в празник, в будни?

Вони без радости тяжки!

На що-ж мени си чорни бровu,

Колu не маю счастя, доли!

Як-бu ще змалечку давно

Вони-б посиклuсь та злuнялu,

Все-б легче серденьку було,

И менше-б жалю завдавалu!

Так их и лuхо не бере, –

Вонu вѝд лuха пуще вьються,

Им и дармẚ, що сльози льються!

Так бровu колесом веде

Саме-ж то лuхо над очuма:

Се мабутu посмих його,

Що я бездольнuй сuротuна…

Ох щось на сердце налягло!

Пиду, паду я биля нuвu,

И там спочuну на рuльли,

Та помьяну лита свои,

Яки пройшлu, не зеленилu.

Славьянск

Ось, ось Славьянск! моя родúна!

Забuлось серденько в грудях,

Прuгнулuсь до земли колина,

А очи плавають в сльозах!

Славьянск, Славьянск! як гарно тu

По ричци Тору, по ровнuни

Розкuнув пuшнии садкu,

Квитu пахучи по долuни,

И так красуєшся соби!

Твои дивкu цвитуть так мuло,

Их чорни бровu, их писни

По Украѝни перве дuво,

И перва слава для ричей.

Нигде нема такuх очей,

Яки Славьянкu мають очи:

И раньня зѝрка на востоци

Навряд бува ясниша их!

Ох! Хто из хлопцив молодuх,

Якuй хоч раз на вас поглянув,

Покойно нѝчку досuпав,

По вас горюючu не вьянув,

Не плакав нuшком, не вздuхав.

Вu вси на дuво билолuци;

Як подuвлюся я на вас,

Вu настоящи чарѝвнuци;

И всякuй раз, и всякuй раз,

Колu Славьянка що промове,

Так и почується тоби

Неначе вечером в диброви

Воркує горлuця соби;

А як вечѝрньою порою

В садочку писню заведе, –

Так дò-слѝз нèхотя и доведе,

И сердце пидорве журбою.

==

Чи бачuв хто славьянськую дивчuну?

Чи чув колu, як рич вона веде,

Жартуючu в веселую годuну?

Або тоди, як сонечко зайде,

И темрява почне томuтu очи,

Чи лучuлось чувать писни дивочи,

И дослухатuсь, як вонu,

Так дуже, дуже жалѝбни,

Чарують Славьянск ввесь, од краю и до краю,

Шuроко льються там по гòрах, по садках,

А потим вuсоко у неби затuхають

Чудесни, гарнии писни. В якuх мистах

Я не бував! Од моря и до моря,

Блукаючи, пройшов я свит.

Чого не бачuв я? А бильше горя…..

За те-ж лучалось скилькu лит

На сторони чувать писни чужии

У горах, нà-мори и нѝччю в тuхим сни!

Бувало и вѝд них серденько дуже ниє;

Та все не те, що славьянськи писни! –

Писни козацькии и думкu дидивскии!

Не раз чував я вас на бèрези Днипра;

Тоди спивалu вас дивчата молодии….

Давнuм-давно мuнулась та пора;

Но вu уризалuсь так глuбоко у сердце,

Що здумаю про вас, и вернуться як вперше

Ти радостu святи, яки давно вплили,

В якuх кохатися зли людu не далu…

Колu-ж почутu вас лучuться,

То так душа моя вѝд смутu розболuться

И горечком нальється через край,

Що в сердци радостu тоди хоть не пuтай.

Кому немuли писни на Вкраѝни?

Далеко небо от земли;

А дальше ти козацкии писни

Писень славьянськои дивчuнu!

==

Рай цилuй радостu и пекло мук,

Писни славьянськи, голос з того свита,

Невидомuй од сердця и для сердця гук,

Душа дивоча без прuвита!

Колu-б хто був в сuлàх

Пекельни мукu, радисть рая

В души своий зараз спѝзнать

На свити сим, не замѝрая;

То и тоди на сердци у того

Все-б менше горя, радостu лягло,

Ниж од писень славьянськои дивчuнu.

Я розболився ввесь вѝд мŷкu, вѝд кручuнu,

Вѝд радости й не знаю од чого,

Почувшu вас, писнѝ святии!

Я знаю, в пору ту вже сонечко лягло

Спочuнутu за горu крейдянии,

И затuхало все у поли, у садках,

И смuрно нѝч лягала по долuни,

А ясни зѝрочки засьялu в небесах,

Мов очи-ти славьянськои дивчuнu….

А тут и ви мов з неба де взялuсь,

Уперш заплакалu, а дали затужuлu,

Вздuхнулu на горах, в дибровонци занuлu,

А потим в далuнѝ музúкой залuлuсь!

Так як безумна-та в ночную пору,

Роскuнувшu волосься по плечàх,

Бижuть, летuть з горu на гору,

Тоска в души, а сльозu на очях;

То плаче на одний, то на другий смиється,

А пòтим так затуже, так зальється,

Неначе хочеться бач ий,

Щоб все тужило з нею вмисти,

Що є на неби, на земли!

Мов громом вдаренuй, так я стояв на мисти,

И слухав вас, и не розстався-б з вамu, –

И як безумнuй горював….

О, ни, замученнuй до слѝз писнямu,

Я радѝсть горем запuвав.

Не зуздрив я, як нѝч пройшла вже до пѝвночи,

Як мисяць молодuй вже вuбuвшись из мочи,

Схuлuвшu голову, на горах засuпав,

А тилькu чув, як голос писни затuхав,

По-малу-малу по долини,

И з горем я тоди сказав:

Простить, писни славьянськои дивчuнu!

==

Далеко од родúнu

И на чужий немuлий сторони

Брожу понурuм я, за краєм Украинu,

И думаю про вас, славьянськии писни.

Одuн жuву помиж чужuмu,

Нигде соби прuвита не найду;

Кудu не повернусь, кудu я ни пиду,

Все я одuн из вамu жалибнuмu,

Як той туман, що по весни

Лягає ранком по долuни;

От-так вѝд вас, славянскии писни,

Туманuть горе на чужuни

Мене журлuвого по Украини.

Чuм думаю про вас я бильше;

То тuм на сердци у мене

Становuться все гирше, гирше,

И я бижу у поле вѝд нудьгu,

И там на воли, на простори,

Святи писни, свою нудьгу

Горам, долuнам вѝддаю:

А сам такuм зальюся горем,

Що аж ввесь свит покажеться мени

Нуднuм, сумнuм, слѝзьмu облuтuм;

Темнише темнои тюрмu,

В могuлу бачuться зарuтuм!

Ох, тяжко жuть на сторони:

Для тебе тут уси чужии;

Чужи дивкu, чужи писнѝ,

И ясне сонечко темниє.

Чужа, далека сторона

Мени давно вже опостuла;

По всякuй час прuвитлuва душа

Зове тудu, де мuлая родuна;

Уся в садках, та пuшная така,

Мов квит в невидомий долuни, –

И де писни славьянськои дивчuнu

Кохають сердце козака!

Тудu я думку шлю и сльозu!

Колu-ж, колu, велuкuй Бόже,

Мене пошлеш на рѝднuй край,

Де мав я радѝсть, мав я рай.

Тебе не стане

Тебе не стане в сuх мистах,

Для мене радостu не стане;

И свит померне у вочах,

А горе камнем в сердце ляже.

Коли-б ти знала, що терплю,

Яку несу на сердци муку,

Як изгадаю про розлуку;

Ножем пробила-б грудь мою,

Щоб я не жuв, не бачив свиту,

Такого горя не терпив,

И бильше вдруге не любив.

О я безумнuй, без отвиту!

Я сам давно и вирно знав,

Як лuхо тяжко тuх карає,

Хто щиро любе та кохає:

Не поберѝгсь, в биду попав!

За те-ж и чашу буду пuть:

Вона давно в души готова;

Вона гирька; та що-ж робuть,

Колu моя такая доля!

Не так було, зовсим не так

Робuтu треба в мои лита;

Вси радостu пид ногu в прах,

И жuть без ласкu, без прuвита.

О для чого-ж я полюбuв

Тебе у сuх мистах родúни?

Хиба для того, щоб вонu

Навик для мене опостuлu!

Усе тут каже про тебè:

Де тu жuла, де тu ходuла,

Де тu глядила не менè,

Де тu зо мною говорила.

О вирь мени, що си миста,

Де мu побачuлuсь з тобою,

Без тебе зробляться тюрмою,

И их зальє моя сльоза……

Як-бu тu там узнала, мuла,

Яка убьє мене тоска;

Тоди-б до мене прuлетила

Голубкою издалека;

Но ся тоска, се тяжке горе

До тебе, знаю, не дийдè,

Не перескоче через горu,

А тилько грудь мени пробьє.

Я рад, так що-ж, не маю мочи

Мою печаль, мою тоску,

Яка мене вже точе, точе,

Зарuть глuбоко у писку

И ий насuпатu могилу,

Високую, до самuх хмар…

О ни, я горя не зарuю:

Воно моє, воно твѝй дар.

Так тu покuнеш си миста, –

И я навики их покuну,

И побижу в чужи края,

И там без радостu загuну!

Як здумаю про смутu си,

Я свита Божого не бачу;

За мною чи заплачеш тu,

А я давно, давно вже плачу!

Туди мои очи

Тудu мои очи, тудu моя думка,

Де тu жuвеш, Галю, сердешна голубка;

Од раннього-ранку до пизньои ночи

Я плачу без тебе, и вuплакав очи;

А тu мого горя не чуєш, не знаєш.

О, як болuть сердце, як тебе згадаєш!

Дарма топлю очи далеко за горu;

Я Гали не бачу. За те-ж люте горе,

Мов тая гадюка, коло сердця въється:

О! як йому тяжко, о як воно бьється!

Дарма топлю очи в крайнѐбо блакuтне:

Для всих воно ясне, ласкаве, прuвитне,

По ньому так пuшно мисяць краснuй ходе,

И тuсяча тuсяч зѝрок за нuм броде:

Вѝд його-ж на мене недолею виє:

Як гляну в крайнѐбо, серденько занuє,

Останнюю радѝсть од сердця одгоне,

Тумане очuци, душу горем томе;

Бо там за горою, де зѝронька сяє,

Там, там моя мuла голубка вuтає,

Закрuлась вѝдъ мене и небом, й горамu,

А я тут зостався з горем та сльозамu.

Тудu-ж мои очи, тудu моя думка,

Де тu жuвеш, Галю, сердешна голубка!

Як в сумерки вечирний дзвин

Як в сумеркu вечѝрний дзвѝн

Пид темнuй вечѝр сумно дзвоне,

Як з витром в поли плаче вѝн,

А у дуброви тяжко стогне,

Тоди душа моя болuть,

Вѝд смутu плачу по невирний,

А думка все тудu летuть,

Де вперш почув я дзвѝн вечѝрний,

Де вперше так я полюбив

Поля привольни та дибровu,

Де вперше свит и радѝсть вздрив,

Та кари очи й чорни бровu!

Проснеться все в души тоди,

Вечѝрний дзвѝн усе розбуде;

Сльозẚ пробьє и вѝд нудьгu

Душа вси радостu забуде.

О! тяжкuй, дзвоне, твѝй прuвит

Тому хто мuлого не має;

Душа болuть и меркне свит,

А сердце гирше занuває.

Ой бида мени бида

Ой бида мени, бида

З чорнuмu бровамu;

Ой куда мени, куда

Диватuся з вами!

Часто, часто в гори я,

Долю проклuнаю;

Од чого-ж бида моя?

Чорни бровu маю.

Бровu, бровu, в радѝсть вu

Рѝднuм и чужому;

Тилькu горечко мени

З вамu, молодому.

Ох наскучuла мени

Ся за бровu плата –

Тилькu з хатu, тут глядu:

Де взялuсь дивчата!

И без горя горе тут

Вродuться з тоскою,

Як дивчатонька почнуть

Жартувать с тобою.

Ох дивчатонька, мене

Ваша ласка муче;

Молодого зажене

У лиса дримучи.

Не люблю я вас за те,

Шо в вас тилькu й мовu:

Шо у мене, козака,

Дуже чорни бровu.

Знайте-ж, мuли, не для вас

Чорни я кохаю;

Не для вас я жаден час

Кудри завuваю.

Єсть у мене козака,

Не по вас голубка, –

Пuшна, гарная така:

То казацька думка.

Побижу я од дивчат

Далеко за горu,

Заховаю я вѝд нuх

Мои чорни бровu.

Там на гόрах в вuшuни,

З витром закочую;

Чорни кудронькu мои

Зѝркам подарую.

В небо ясне я влюблюсь,

Мов в тую дивчuну;

Горем з витром подилюсь

В буйную годuну;

Серденько моє вѝддам

Лютому я звирю,

И до гроба я дивкам

Щuре не повирю.

Тилькu все такu бида

З чорнuмu бровамu;

Ой куда-ж мени, куда,

Диватuся з вами!

Минулися мои ходи

Мuнулuся мои ходu

Через огородu,

Мuнулuся мои лазu

Через перелазu.

Лихо мени, горе мени,

Молодий дивчuни;

Чорни бровu козацькии

Завдалu кручuнu.

Другим счастя и кохання

А я тилько плачу,

Сльозам, горю, тоскованьню,

И кѝнця не бачу.

Мене мuлuй чорнобрuвuй

Нà-лихо не любе;

Суше мене, псує мене,

Дарма сердце губе.

Я до його, вѝн од мене,

Не слухає мовu;

Та цур тоби, бижu соби,

Остав тилькu бровu!

Любuть стала, плакать стала;

Колu-ж перестану?

Чи вже мабуть тоди, тоди,

Як зовсим завьяну.

Лита мои молодии

Бижать, летять марно;

Пидождите, не втѝкайте,

Може буде гарно:

Може брови козацькии

Колuсь мои будуть;

Тоди очи, кари очи

Плакать позабудуть.

Свит и море кѝнець має,

А де-ж кѝнець горю?

Чи пид винцем, чи в могuли,

Чи в буйному морю!

Гирько мени, свит темниє,

Горе клuче в море;

Побижу я, кuнусь в буйне,

Доле моя, доле!

Ропа гирька в буйним мори,

А сльози ще гирши;

Лучше в мори загuнутu,

Чuм плакатu бильше!

Чого ти козаче чого ти бурлаче

Чого тu , козаче, чого тu, бурлаче,

Як витер осинний в диброви заплаче,

Головоньку схuлuш, слѝзьмu обѝльєшся,

Вѝд думкu, вѝд горя у поле плетешся?

Хибẚ- ж тu, козаче, из витром здружuвся,

Що витер заплакав, а ти й зажурuвся;

Хиба тоби нѝ-з-кuм дилuтuся горем,

Як тилькu що з витром, як тилькu що з полем?

Чого твои очи, таки ясни очи,

Як зѝркu вкраинськи о самий пѝвночи,

Нальються сльозами, як глянуть за горu,

Де сонечко ясне сидає у мори.

Ой мабутu мuла твоя там вuтає,

Де сонечко ясне за горu сидає;

Ой що-ж за недобра далекая мuла:

Без жалю навикu козака згубuла!

Як наши дивчата ранком коло хатu

Начнуть потuхеньку писѐнь затuнатu;

Чому тu, козаче, пѝсень не спиваєш,

А все тилькu нuшком слѝзкu утuраєш?

Того я горюю, того плачу, люде,

Що плачучu, кажуть, сердцю легше буде!

Бо вси пару мають, у всих є дивчuна;

Тилькu я не маю, одuн, як бuлuна!

Иван Кучерявый

1.

У недиленьку раненько,

Рано до-схѝд сонця,

Ой журuлася Грuцuха

Сившu у вѝконьця,

И смутнuмu оченькамu

За Самарь глядила,

У те поле безконечне,

Де Саур могuла.

З того краю далекого

Сuна сподивалась,

Не раз, не два його ждучu

Слѝзьми умuвалась.

Давно пишов з козакамu

У степ на Татарив;

И немає об нuх вистu,

Мов у воду впалu.

Полетилu на враговuх

Сизuмu орламu,

Не дай Боже на чужuнu

Лягтu головамu.

2.

Не сон схuлuв головоньку

На билии рукu;

Ой упала, схuлuлася,

Од тяжкои мукu.

Ой згадавшu вона сuна,

Мужuка згадала;

Сердце кровью облuлося,

Вона плакать стала.

Не год-же вѝн у неволи

У Польский Вкраини;

Ще попався вражuм Ляхам

Прu лuхий годuни,

У ту пору, в ту годuну,

Як Буш руйнували;

Вѝдтиль взялu сердешного

З грѝзнuмu сuнамu.

Льються сльозu з очей смутнuх,

Як дощик той з хмарu;

Лuлuсь довго, вuлuвалuсь,

Потим пересталu!

3.

Не вий, витре, не вий, буйнuй,

На самарськи лозu;

Лучше повий на Грuцuху,

Та звий з очей сльозu, –

Та звий в Самарь, нехай плuвуть

В море за водою,

Щоб слѝз дарма не тратuла

Вона за дочкою.

Отпустuла ии з братом

В далеку дорогу,

Аж на Дѝнець в Святи-Горu,

Помолuться Богу:

И жде ии, не дождеться,

А матери мука;

Чи хто стукне, чи хто грякне,

Так сердце й застука.

«О, крuй Боже, голубоньку

В дорози вѝд лиха»…

Та й здuхнула тяжко, важко

По дочци Грuцuха;

Бо скучно ий, одна дома,

Нѝ-з-кuм розмовлятu,

И никому старесенький

Порадонькu датu.

4.

Не все гудуть буйни витрu,

Не все стогне море;

От-так в сердци пѝсля лuха

Не вик жuве горе.

Настає свята годuна,

Та свята мuнута:

В тую пору не наляже

На серденько смута,

И на души тuхо стане

Як там пид зѝркамu;

Тоди, тоди невидòме

Щось робuться з нами!

Душа, очи, наше сердце,

Так и льнуть до неба;

Тоди чоловик спѝзнає,

Що молuться треба!..

Довго, довго у вѝконця

Грuцuха сuдила;

Потим встала, до образив

Свичкu посвитuла,

Пред иконамu святuмu

Вона нuць упала;

За мужuка и за дитей

Молuтuся стала:

Єи печаль и молuтва

Богом прuнялася;

Бо там, в степу, за Самарью,

Курà пиднялася!…

Недуг

1.

Ходе хвuля по Осколу,

Аж на берег скаче;

Ходе голуб по берегу,

По голубци плаче.

Хвuля вдарuться об берег,

Берег зелениє;

Як загуде сuзuй голуб,

Так аж сердце ниє.

Гудив, гудив сuзuй голуб,

Та й став воду пuтu;

Хотив биднuй своє горе

Водою залuтu.

Де тu, моя голубонько,

Де тu сuзокрuла;

На що мене покuнула,

За що розлюбuла?

Чи любuла, не любuла,

А завдала жалю!

Прuйдu, сердце, подuвuся,

Як я погuбаю!

Болuть в мене головонька,

Болuть сердце дуже;

Ох, прuйдеться загuнутu,

А тоби байдуже.

Гирько мени жить без тебе,

Божий свит темниє,

Очи плачуть, сердце рветься,

И вѝд муки тлиє.

Полuняло моє лuчко,

Як квит у морозu;

Прилuнь, поглянь, моє сердце,

Хоч на мои сльозu!

Хвuле, хвuле, буйна хвuле,

Ударь мене в грудu:

Мени гирько жuть на свити,

Чи не легше буде!

Покотuлась буйна хвuля

На жовтuй писочок;

Де ти, мuлuй, чорнобрuвuй,

Сuзuй голубочок!

2.

Прuйдu, прuжмuсь, моя мuла,

Та до мого сердця;

Болuть воно вѝд коханьня,

Так чи не мuнеться.

Прuйдu, зхuлu головоньку

На билии грудu;

Тоди взнаєш, моя мuла,

Як там сердце любе.

Цилуй, цилуй мене в сердце

Своимu устамu;

Так почуєш, як те горе

Стука молоткамu.

Ой Боже мѝй, о Боже мѝй!

Де те сердце дитu?

Ох прuйдеться з такuм сердцем

На той свит забигтu.

3.

Цuтьте, витрu! цuтьте, буйни!

В лузи не гудите!

Моє горе лягло спатu,

Так не розбудите.

Ох, заснуло воно в сердци,

Як в нори гадюка;

Наче легше мени стало,

Наче менша мўка.

Цuтьте, вѝтрu! цuтьте, буйни!

Горя не будите!

Дайте мени молодому

Хоч на-час спочuтu!

Бо те горе незкѝнчанне,

Боже, надоило;

Чую серденько вѝд його

В крови закuпило.

Що-ж те горе колuхало,

Вѝд чого заснуло?

Мабуть мuла чорнобрuва

К сердцю прuгорнула?

Сеи ласкu я не знаю,

В сьому не кохаюсь;

Колu тяжко мени стане,

К дубу прuгортаюсь!

Моє горе, моє люте

Вздохu колuхалu;

Сльозu, писни жалистлuви

Його прuсuплялu.

Уморuлu моє горе

Не жартu дивочи;

Ох, вuбuлu його з сuлu

Безсоннии ночи.

Цитьте-ж витрu, не гудите,

Нехай йому спuться!

Мука мени, як проснеться;

Душа розболuться!

Ой загулu буйни витрu,

Похuлuлuсь лозu:

Чую, горе моє встало;

Ой де-ж мои сльозu?

4.

Чом не заплакатu-б мени?

Од слѝз-бu стало може легше!

Не так душа пеклась в огни,

Не так-бu тлило бидне сердце!

Извисно, де огонь горить,

То там и росu опадають;

В кого-ж душа вконець болuть,

В того и сльозu вuсuхають.

О Боже мѝй, о Боже мѝй!

Чи я дѝждусь кѝнця недугу?

Ох вuдно прuйдеться мени

Нестu на небо мою тугу,

И там пред Богом розказать

Мою любов, земнии скорби,

И язвu сердця показать,

А в язвах кров и чuсти сльозu.

И вирю я, що там мене

Нихто безумнuм не назве,

Нихто, нихто не посмиється

З моих скорбей, печалей сердця.

И так любов мою земну

Я за могuлу понесу,

Не як той грих, як правду тую,

Угодну Богу и святую. . . .

Но я боюся отсе сказать:

Коли-ж и там з любовью мукu

Не знають як и тут розлукu,

То страшно жuть и умѝрать!..